Крізь шум лісових дубів почулося жалібне: «Тьотю, допоможіть…»
Гриби, здавалося, самі стрибали у кошик. Ольга так захопилася ними, що незчулася, як зайшла далеко у ліс. Знала його добре, не боялася заблукати. І лише коли сонце перекотилося ближче до заходу, зупинилася й прилягла на осонні. Себе не слухала – слухала тільки ліс. Він шумів, заспокоював і заколихував. Чи то крізь сон, чи крізь шум дубів почулося таке жалібне: «Тьотю, поможіть…».
Сьогодні пиріжки, його улюблені, із капустою, пекла удосвіта. Ще звечора була сердита на чоловіка – нагримав на неї хтозна і чого – сам із роботи повернувся пізно, та замість того, щоб допомогти, давай розказувати, де що у неї не так лежить. І вона не із тих, що змовчують – розказала і йому що де не так. Гадала – і не розмовлятиме з ним, та чоловік теж не із простаків – знав, що шлях до жіночого серця лежить через ласку. До ранку все простила, і схопилася удосвіта, щоб насмажити його улюблених пиріжків із капустою. Поснідав і на роботу із собою узяв, поцілував, виходячи з дому:
– Ти у мене, Олю, просто чудо!.. – кинув уже з порога, ще й посигналив, коли вона зачиняла за ним ворота.
І скільки разів отак: зарікалася, що після сварки і не розмовлятиме з ним ніколи, та варто було чоловікові лише обійняти її, назвати ніжними словами, де й образа дівалася – такий уже у неї характер м’який. Певно, завдяки йому і жили вони душа в душу вже п’ятнадцять років, діток ростили, хазяйство вели. Жили непогано, навіть люди заздрили їм, бо все і всюди було ладом. Тільки іноді «добряки» доносили Олі всякі чутки про її чоловіка, мовляв, підгулює він добряче з молодими та цікавими. Оля на ті розмови не дуже зважала, але в душі іноді творилося недобре. Це тоді, коли чоловік, вгорнувшись у ковдру, засинав біля телевізора, нарікаючи на втому. Коли подібне чинилося місяцями, вона тихенько плакала в подушку, та ніде й нікому не видавала таких таємниць, чекаючи, що в якийсь момент Олексій знову перейде до неї у спальню, і знову буде все, як раніше. Якщо ж намагалася заговорити з ним про те, що люди балакають, він сердився: «Заздрять нам, так і балакають, а ти як дурна – послухай та поплач. Я вже не молоденький, це в тебе дурниць повна голова, треба менше людей слухати, своїм розумом жить!».
Зачинивши за чоловіком ворота, впіймала себе на думці, що сьогодні, хоч і вихідний, їй не хочеться нічого робити по господарству – гнітючий настрій, певно, після сварки, опанував нею. Сердилася на себе, що не може після образи ну хоч би день не говорити з ним. А то ж ні – швиденько годить йому! Дурна! Хотілося побути їй на самоті, і причина на те знайшлася. Після дощів росли гриби, люди вже мішками возили, а їй усе ніколи, і Олексій на своїй роботі безвилазно… Залишила дочок на хазяйстві, за торби – і в ліс.
Гриби, здавалося, самі стрибали у кошик. Ольга так захопилася ними, що незчулася, як зайшла далеко у ліс. Знала його добре, не боялася заблукати. І лише коли сонце перекотилося ближче до заходу, зупинилася й прилягла на осонні. Себе не слухала – слухала тільки ліс. Він шумів, заспокоював і заколихував. Чи то крізь сон, чи крізь шум дубів почулося таке жалібне: «Тьотю, поможіть…».
Недалечко на пагорбі напівлежала дівчина, викинувши наперед розпухлу ногу. Великі голубі очі хлюпотіли сльозами від болю і розпачу. «Я заблудилася… а тоді стрибнула через рівчак і… ось… нога… ой, як вона болить… Я не знаю, куди йти…».
– Не плач, я добре знаю дорогу, ми вийдемо, – втішала незнайомку Ольга, хоча, поглянувши на розпухле коліно, не могла уявити, як вони йтимуть.
– Я навіть плазувати пробувала, але не знала, куди, – продовжувала плакати дівчина, – я вже півдня лажу, кричу і нікого ніде не побачу. Я нічого не знаю в цьому лісі, а скоро потемніє…
– Дотемна ми якось вийдемо… – Ольга допомогла дівчині сісти на багажник велосипеда. – Нехай лежать мої гриби, завтра приїду заберу.
Дівчина все плакала, виявилося, що звати її Лесею, що село її кілометрів за двадцять від лісу, а сюди по гриби теж приїхала, і треба їй вийти на трасу, там її чекають.
– А чому ж тебе одну залишили, із ким ти приїхала?
– Та хтозна, як вам і сказати з ким. З чоловіком, яким зустрічаємося…
– З чоловіком? Ти ж така молода? Наречений це чи як?
– Ні, не наречений. Ми просто зустрічаємося уже три роки, і я його дуже люблю.
– А він тебе?
– І він мене любить. Але у нього сім’я. Він такий нещасний у ній. У нього не жінка, а чорт із рогами. З’їдає його, ще й погрожує, що коли він надумає розлучатися, то і зі світу білого зживе.
– Мабуть, знає про ваші стосунки?
– Та що ви! Ні! Вона і так йому ні пере, ні готує, ні словом добрим не обмовиться. Нам коли і рубати кінці, то в один момент, щоб утекти світ за очі і все. Але він такий нерішучий, страждає, бідний, а я все чекаю його. Батьки сварять мене, та нічого із собою не вдію, бо люблю. Він мені ні в чому не відмовляє, оце і сьогодні захотіла по гриби – повіз, тільки з роботи йому ніяк вирватися, сказав, що забере пізніше, – певно, чекає, бідненький, і не знає, що зі мною таке лихо…
Вести велосипед виявилося дуже важко. Леся геть розклеїлася, і як не намагалася допомогти своїй рятівниці – тільки заважала їй. Ользі чомусь так шкода було це наївне дівча, і така сердита була на того ловеласа, що зводить нерозумну чужу дитину. Не зустрілася б вона їй по дорозі – що робити бідній? Може, ляже собі біля жінки спать і не шукатиме її. У дівчини, мабуть, дуже м’яке й любляче серце, коли терпить такі стосунки.
Змучені важким пересуванням жінки сіли перепочити. Леся довірливо притулилася до нової знайомої: «Навіть не уявляю, як би я вийшла з лісу, якби не ви. Яка ви добра людина, я обов’язково віддячу вам. Тільки вилікуюсь, вас із сім’єю у гості запрошу, батьки мої будуть раді, а я такі торти печу, ось побачите».
Ольга усміхнулася, і як доньку, погладила її по розкудланій голові.
– Ви, мабуть, голодні, ще і мене скільки тягнете, ось перекусіть, – Леся витягла з кишені невеличкий згорточок, – це він мені вранці залишив пиріжків під’їсти, купив для мене по дорозі. Я так люблю смажені пиріжки з капустою, та куди там мені їсти тепер. Беріть…
Оля протягла втомлено руку до згорточка і заніміла. Там лежали смажені нею вранці пиріжки. Ні! Вона ні з чиїми іншими не могла їх переплутати. Це вона так дбайливо загорнула їх вранці Олексієві… Світ ніби перевернувся догори, та знайшла у собі сили не показати свою слабість. Забрала, загорнула й поклала у кишеню, мовляв, з’їм по дорозі. Знову допомогла Лесі викарабкатися на раму. Останній відрізок шляху видався зовсім коротким. Ще здалеку загледіла свої червоненькі «Жигулі» на трасі, Леся також побачила їх і радо закричала: «Он і Льоша, він допоможе вам», – і радо гукнула його.
Олексій зробив кілька кроків назустріч і онімів. Звідки взялася тут Ольга, і чому удвох із Лесею?! Кляті люди! Це їх робота! Таки звели їх! Тепер точно Ольга не простить і що робити йому?! Одне діло – погулять, інше – жить!..
Ольга підійшла до нього зовсім близько, дивилася в його перелякані очі і навіть не заплакала. Леся не могла второпати, що діється з її коханим і чому він так злякався цієї доброї чужої жінки, яка врятувала її, і чому вона мовчки витягла з кишені згорточок із пирогами і вткнула Олексієві в обвислі руки. Він не втримав той згорточок, і пиріжки розкотилися по траві, хотів притримати дружину і щось пояснити їй, буцімто попросила дівчина звозити по гриби, заплатила, то й повіз, та побачивши пиріжки, зрозумів, що казати щось пізно.
Ольга підійшла близько до Лесі і розвіяла всі її здивування: «Той чорт із рогами – це я!»
Дівчина аж скрикнула і, хапаючись руками за капот машини, опустилася на землю. Ольга хутенько перекинула ногу на велосипед і покрутила до села…
Олександра Гостра
